Переклад
Оригінал
... Так от, Яїл. Чому мені згадалася Яїл? Через метафори. Я знаю і знала від початку, що, вганяючи вістря олівця в папір, відчула неясний поштовх симетрії. Олівець, кілок. Ще один відокремлений, як чека з гранати, образ. Навістрений. Безвісний. Я так само знаю: щоразу, згадуючи ту пляму несамовитого кольору, його наздоганяє післяобраз гидотно-млявого кольору, кольору понуро-гливкого, гірчичного. Кольору днів нудьги нашої. Ми не були нещасними — про нас, дівчаток-розумничок, добре дбали, але ж як нам було нудно. Нелегко поринати спогадами в ті часи. Усі будівлі були однакового зеленого та вершкового кольору. Носили ми тоді брунатні сарафанчики поверх сорочок кольору хакі та краватки, які тоді без задньої думки називали нігерсько-коричневими. Сумніваюсь, що ми враховували непристойні відтінки значення, радше просто підмітили схожість – нігерсько-коричневий. Неуцтво, невинність, нудьга. Дивно, зараз мені боязко розповісти, що ми дійсно вживали це слово в зовсім іншому необтяженому контексті. Це було надто давно, зараз нас осудять, не намагаючись зрозуміти. У книгах був весь мій життєвий запал. Джейн Ейр та палаючий балдахін або покарання у Червоній Кімнаті (я створила фільми з обома образами: рекламуючи страхування від пожежі та дитячі меблі). Атака Айвенго, Робін Гуд із луком у плямисто-зеленому світлі, втеча Елізи розтрісканою кригою, вовки та єдинороги, вулкани та приливні хвилі – весь цей запал був лише в книжках, шкода, що навіть маленька частинка, анічогісінько не прослизнуло в життєву дійсність. Ми були претелевізійним поколінням, не уявляєте, як нам було нудно, аж надзвичайно для покоління, яке виросло із цим чарівним ліхтарем, магічним вікном у світ, скринькою Пандори. Вона знайомила зі спокусами та емоціями, знаннями про світ та інших людей, які сиділи в кутку вітальні чи світлиці. Знайоме мені молодше покоління нині неустанно ностальгує за уявним моментами, яких вони навіть не зазнавали: сім’ї, які спілкуються, люди, замість пасивного перегляду екрану зайняті іграми чи будь-чим. Інколи ми це робили. Я згадую те фізичне задоволення від безустанних стрибків на дитячому майданчику. Я згадую те несамовите життя, від якого залишилася лиш колекція свинцевих поні. Проте частіше (не враховуючи книжки) я згадую той розмитий, задушливий, обмежений вогник нудьги, який освічував лише те, що ми бачили перед собою, — немислимі горизонти...
...Anyway, Jael. Why do I remember Jael? Metaphors. I do know – I have always known – that I felt a faint click of symmetry as I drove the point of my pencil into the paper. Pencil, peg. Another detached image, like the grenade. Pointed. Pointless. I do know also that whenever I remember that patch of fierce colour I remember, like an after-image, a kind of dreadful murky colour, a yellow-khaki-mustard-thick colour, that is the colour of the days of our boredom. For we were not unhappy girls, we were cared-for, nice, clever girls, and we were bored. It’s quite hard to think back to that time. All the buildings were the same colours, green and cream. We wore milk-chocolate-coloured gymslips over khaki-coloured shirts, with what we then amiably called nigger-brown ties. I do not believe any of us thought of the nasty meaning of those words, nigger-brown, we just recognised the colour. Ignorance, innocence, boredom. It’s strange how I hesitate, out of fear, to write down the true fact that we used that word, in that unloaded way. It’s so long ago, we shall be judged without being imagined. All the excitement of life was in books. Jane Eyre, with her burning bed-curtains, or being punished in the Red Room (I’ve made films with both those images, fire insurance and children’s furniture). Ivanhoe charging, Robin Hood in the dappled green light with his bow, Eliza escaping across the breaking ice, wolves and narwhals, volcanoes and tidal waves, excitement was all in books, none of it, nothing at all, seeped out into life. We were the pre-television age, and we cannot – that is, the absolute quality of our boredom cannot – be imagined by those who grew up with the magic lantern, the magic window on the world, the Pandora’s box peopling the world with temptations and emotions and knowledge and other places and people in the corner of the lounge/sitting room/front room. I know young people now have a worked-up nostalgia for an imaginary time when families communicated, people made things, played games, instead of passively watching. Now and then we did. I remember the physical pleasure of frenzied playground skipping. I remember the passionate life with which I invested a collection of lead ponies. But mostly – apart from books – I remember this smeared, fuggy, limited light of boredom, where you couldn’t see very much or very far, and the horizon was unimaginable...
P.S. Click on the image to see the rest of the translation
Переклад
Оригінал
Рей Бредбері
Квітень 2005 року: Ашер ІІ (Марсіанські хроніки)
«Осінньою дниною з усією її тоскністю, каламутною безрадістю, коли хмари гнітюче нависають, захоплюючи небеса, проїжджав я верхи на самотині крізь вельми лиховісну доріжку сільської місцини. Нарешті, у сутінках наступаючого мороку переді мною постав похмурий замок Ашерів».
Містер Вільям Стендаль спинився, увірвавши цитату. Там, на пологому чорному згірку, височів замок, на наріжному каменю якого було витесано дату «2005 н.є.».
Містер Бігелув, архітектор, мовив: «Робота завершена. Ось ключ, містере Стендалю».
Два чоловіки стояли безмовно, не порушуючи тишу осіннього пообіддя. Біля їхніх ніг вітер шелестів розкиданими кресленнями на темній від чорнил траві.
«Замок Ашерів, — задоволено сказав містер Стендаль, — спроєктований, споруджений, придбаний, сплачений. Містер По був би в захваті, га?
Містер Бігелув зиркнув скрива:
— Чи всі Ваші бажання втілено, сер?
— О, так!
— Чи колір такий, як треба? Доста пронизує «руйнуваннями та запустінням у природі»?
— Дуже…. руйнуванням! Дуже…. запустінням!
— Чи стіни належним чином «голі й непривітні»?
— Напрочуд голі й непривітні!
— А озеро доволі «темне та похмуре»?
— Аж неймовірно темне та похмуре!
— А осока, до речі, ми пройшлися нею пензликом, пристойно чорно-сіра?
— Волаюче бридка!
Містер Бігелоу почав звірюватися з пунктами свого плану. З них він частково процитував: «Чи вся конструкція холодить вашу душу, сповнюючи її обридливої гризоти? Будинок, озеро, маєток, містере Стендалю?»
— Містере Бігелув, Ваша робота варта кожного витраченого пенні. Боже мій, це неймовірно!
— Дякую. Довелося працювати навпомацки. Дякувати Богу, Ви надали свої приватні ракети, інакше — нас би ніколи не допустили до перевезення більшості обладнання. Зауважте, тут вічний присмерк і незмінний жовтень. Ця земля довічно буде неплодючим, вимерхлим — покійним пустищем. Нам довелося немало потрудитися. Ми знищили все. 10 тисяч тонн ДДТ. Жодній змії, жабі чи маріанській мусі не вдалося вижити. Завжди сутінки, містере Стендалю, — цим надбанням я пишаюся. Ми встановили потайні механізми, що затьмарюють сонце. Завжди належним чином «гнітюче».
Стендаль впивався цим: похмурістю, пригніченістю, шкідливими випарами — такою ювелірно розробленою та прилаштованою «атмосферою» навкруги. А цей Замок! Цей всеосяжний жах, те зловіще озеро, пліснява — капітальний розпад! Чи пластик, чи щось інше — ніхто не здогадається!
Він поглянув на осіннє небо. Десь там угорі, вдалині, поза межами, сяяло Сонце. Десь на Марсі буяв квітень: золотавий Місяць під небесною блакиттю. Десь високо вгорі спопелилися тисячі ракет, віддаючи себе, щоби започаткувати досконало мертву планету. Виск їх польоту, наповненого криком та вереском, глушив цей тьмяний, звуконепроникний світ — древній осінній світ...
Ray Bradbury
April 2005: USHER II (The Martian Chronicles)
«’During the whole of a dull, dark, and soundless day in the autumn of the year, when the clouds hung oppressively low in the heavens, I had been passing alone, on horseback. through a singularly dreary tract of country, and at length found myself, as the shades of evening drew on, within view of the melancholy House of Usher…’»
Mr. William Stendahl paused in his quotation. There, upon a low black hill, stood the House, its cornerstone bearing the inscription 2005 A.D.
Mr. Bigelow, the architect, said, «It’s completed. Here’s the key, Mr. Stendahl.»
The two men stood together silently in the quiet autumn afternoon. Blueprints rustled on the raven grass at their feet.
«The House of Usher,» said Mr. Stendahl with pleasure. «Planned, built, bought, paid for. Wouldn’t Mr. Poe be delighted?»
Mr. Bigelow squinted. «Is it everything you wanted, sir?»
«Yes!»
«Is the color right? Is it desolate and terrible?»
«_Very_ desolate, very terrible!»
«The walls are--_bleak?_»
«Amazingly so!»
«The tarn, is it ‘black and lurid’ enough?»
«Most incredibly black and lurid.»
«And the sedge—we’ve dyed it, you know—is it the proper gray and ebon?»
«Hideous!»
Mr. Bigelow consulted his architectural plans. From these he quoted in part: «Does the whole structure cause an ‘iciness, a sickening of the heart, a dreariness of thought’? The House, the lake, the land, Mr. Stendahl?»
«Mr. Bigelow, it’s worth every penny! My God, it’s beautiful!»
«Thank you. I had to work in total ignorance. Thank the Lord you had your own private rockets or we’d never have been allowed to bring most of the equipment through. You notice, it’s always twilight here, this land, always October, barren, sterile, dead. It took a bit of doing. We killed everything. Ten thousand tons of DDT. Not a snake, frog, or Martian fly left! Twilight always, Mr. Stendahl; I’m proud of that. There are machines, hidden, which blot out the sun. It’s always properly ‘dreary.’»
Stendahl drank it in, the dreariness, the oppression, the fetid vapors, the whole «atmosphere,» so delicately contrived and fitted. And that House! That crumbling horror, that evil lake, the fungi, the extensive decay! Plastic or otherwise, who could guess?
He looked at the autumn sky. Somewhere above, beyond, far off, was the sun. Somewhere it was the month of April on the planet Mars, a yellow month with a blue sky. Somewhere above, the rockets burned down to civilize a beautifully dead planet. The sound of their screaming passage was muffled by this dim, soundproofed world, this ancient autumn world...
P.S. Click on the image to see the rest of the translation
Переклад
Оригінал
...Туйєн була віддана всім своїм єством Карлі. Адже подруга нагадувала улюблену картину Ремедіос Варо. «Безумство кота». Ви лиш погляньте на полотно — впізнаєте Карлу — без котів, проте сповнену енергії, кінетичної енергії, надприродної й неземної. Ось якою Туйєн уявляла Карлу, яка дійсно була вражаюче схожою на дівчину з картини Ремедіос. Евфемерне обличчя: загострені вилиці, рудуваті, виткі пасма сторчма, які успадкувала від батька, як і темний колір шкіри. Однак вираз подиву на її обличчі й розуміючий погляд — це була лише її магічна особливість. Туйєн давно помітила, що Карла частенько перебувала у світі віддаленості, світі далечі та мрій. Її велосипед, як колісні апарати з полотен Варо, тягнутий від м’яз під час її мандрів містом, її пожовкла від сонця зимова куртка, її кур’єрський рюкзак, здійнятий вітрилом. Обвіяна смогом забрудненого міста, була наче відбитком іншого зображення. Це все захоплювало Туйєн. Приховані почуття, невеличкі захоплення, що несподівано огортали. Бувало, вона задивлялася на Карлу в її бідно бмебльованій квартирі, застиглу, наче в розпалі розмови з невидимками, — і мовчки спостерігала. Якби вона захотіла намалювати Карлу (а спроби вже були), то її витвори нагадували б кожну картину Варо.
Кожна із шести інсталяцій Туйєн, які поступово підвищували її репутацію на авангардній сцені, так чи інакше складали мозаїку образу Карли. Іноді — її очі з розкішними віями, іноді — похмурий вигин її розкішних вуст. І щоразу обрис Карли ставав дедалі еротичнішим, неначе зображений поглядом коханця: вигини її ланіт, щиколотки чи спини...
..Tuyen was devoted, as devoted as she could be to anyone, to Carla. That is, Carla reminded her of a painting she loved by Remedios Varo. Madness of the Cat. If you saw Remedios Varo’s painting, you would see Carla— without the cats but with the electricity, all kinetic electricity, all the supernatural otherworldly energy. That was how Tuyen saw her, and indeed there was a striking resemblance to the girl in Remedios’s painting. The wraithlike face, the high cheekbones, the reddish hair, kinked in Carla’s case not by electricity but by her father’s genealogy; and the dark hues of her skin put there also by him. But the surprise on her face, the startled, knowing look, was another alchemy altogether her own. Tuyen rightly saw that Carla inhabited a world of fantasy, of distance, of dreams. Her bicycle, like the wheeled apparatuses of Remedios’s inventions, extending from her bones as she pedalled her way around the city, her winter sun–yellowed jacket and the courier’s knapsack on her back ballooning out like a sail. And the city’s smogged air around her seemed painted in decalcomania. All that was why Tuyen was attracted to Carla. The hidden energy, the little shocks secreted in inconspicuous places. The times she came upon Carla in her sparsely appointed apartment next door, standing still as if in the middle of a conversation with unseen people, she fell silent watching. If she were to paint Carla, and she had tried, it would be to copy every painting of Varo’s.
In every one of Tuyen’s installations—she’d had six now, and had a growing reputation in the avant-garde scene—there was the figure or some aspect of Carla. Sometimes her eyes with their luxuriant lashes, sometimes her mouth in that rich sombre pout. And in each installation her hand on Carla’s figure had grown more erotic, painting the escarpment of Carla’s cheek or her ankle or her back like a lover...
P.S. Click on the image to see the rest of the translation
